Mijają dwa lata od początku wielkiej wojny zapoczątkowanej pełnowymiarową inwazją Rosji na Ukrainę. W istocie ta wojna, coraz częściej określana mianem „wielkiej”, trwa już dziesięć lat i rozpoczęła się bezprawną aneksją Krymu przez Rosję w 2014 roku.

W obronie swojej ojczyzny poległy tysiące żołnierzy ukraińskich, w barbarzyńskich atakach armii rosyjskiej na cele niewojskowe zginęły też dziesiątki tysięcy osób cywilnych. Setki poniosły śmierć na skutek tortur i egzekucji na terenach okupowanych. Tysiące ukraińskich dzieci przymusowo wywieziono z terytoriów okupowanych w głąb Rosji. Miliony osób musiały opuścić miejsce zamieszkania.

Symbolami wojennych zbrodni stały się Mariupol i Bucza, ale lista miejsc naznaczonych masowymi grobami jest znacznie dłuższa. Liczba udokumentowanych przypadków zbrodniczych działań przekracza 100 tysięcy. Przymusowe przesiedlenia milionów osób, zniszczenia infrastruktury materialnej i dziedzictwa kulturowego, wymuszona relokalizacja setek przedsiębiorstw oraz koszty prowadzenia obronnych działań wojennych sięgające 30 procent ukraińskiego PKB dopełniają obrazu ofiar i wysiłku ukraińskiego społeczeństwa, broniącego się przed niczym nieuzasadnioną zbrojną agresją.

To podstawowe fakty, jakie powinniśmy mieć w pamięci, rozmawiając o relacjach polsko-ukraińskich. Tak jak Ukraińcy pamiętają wielką, serdeczną pomoc udzieloną przez Polki i Polaków w pierwszych tygodniach wojny.

Ta wojna jeszcze potrwa, a droga do trwałego pokoju jest daleka. Jak długo potrwa, zależy to nie tylko od determinacji Ukrainek i Ukraińców. Niemniej ważna jest determinacja społeczeństw i państw pomagających Ukrainie. Bez wsparcia militarnego i materialnego, bez troski o miliony uchodźców skuteczna obrona byłaby znacznie trudniejsza, jeśli w ogóle możliwa.

Należy jednak pamiętać, że niezależnie od skali zagranicznej pomocy to ukraińskie społeczeństwo oraz państwo organizują wysiłek zbrojny i obronny. Ponoszą też największe ludzkie i materialne koszty oporu przeciwko agresji. Jego skuteczność zależy od zdolności bojowych ukraińskich sił zbrojnych i od sprawności ukraińskiej gospodarki, która dostarcza istotną część uzbrojenia, a wpływy z podatków finansują utrzymanie armii. Wysiłek zbrojny i wysiłek gospodarczy tworzą nierozerwalny związek oraz wzajemnie od siebie zależą. Dlatego każde działanie wpływające negatywnie na ukraińską gospodarkę wpływa bezpośrednio negatywnie na sytuację na froncie. Miliardy hrywien strat wynikających z blokady przejść granicznych między Ukrainą a Polską i innymi państwami Unii Europejskiej oznaczają nie tylko pogorszenie kondycji konkretnych przedsiębiorstw, ich pracowników oraz właścicieli. Oznaczają także mniejszą zdolność ukraińskiego państwa do zakupu uzbrojenia i finansowania żołnierzy.

Świadomość tej prostej arytmetyki powinna towarzyszyć dyskusjom o zasadach współpracy i konkurencji między polskimi i ukraińskimi przedsiębiorstwami, rolnikami i producentami żywności oraz przewoźnikami. Nieuczciwa lub nierówna konkurencja jest niedopuszczalna. Niedopuszczalna jest jednak także walka o własne interesy z wykorzystaniem nieproporcjonalnych środków – a do takich niewątpliwie zaliczyć należy blokowanie przejść granicznych z państwem prowadzącym wojnę, której stawką jest nie tylko zachowanie ukraińskiej suwerenności, ale zapewnienie pokoju w całym regionie. Żadnego też usprawiedliwienia nie znajdują włamania do ukraińskich pojazdów i niszczenie przewożonych towarów. Wysypywanie zboża godne jest potępienia.

W interesie Polski i całej Europy jest, aby Ukraina wygrała wojnę narzuconą jej przez Rosję. Dlatego też w interesie Polski i państw europejskich jest wsparcie militarne i gospodarcze dla Ukrainy. Wsparcie to musi być oparte na racjonalnych zasadach. Ramy racjonalności powinna wyznaczać analiza oparta na faktach oraz interes państwa, a nie fałszywe informacje i interesy konkretnych grup zawodowych lub społecznych. Grupy te mogą zabiegać o swój interes, korzystając z praw i wolności przysługujących w demokratycznym państwie prawnym, jednak środki użyte w tym celu nie mogą zagrażać interesowi ogólnemu i bezpieczeństwu państwa. Ważąc te interesy, nie możemy zapominać, że Ukraina walczy także o nas.

Stanowisko w wersji PDF

Andrzej Rychard, przewodniczący Rady Fundacji im. Stefana Batorego
Edwin Bendyk, prezes Zarządu Fundacji im. Stefana Batorego

Війна — наша справа

Минає два роки від початку Великої війни, розпочатої повномасштабним вторгненням Росії в Україну. Насправді ця війна, яку все частіше називають «великою», триває вже десять років і розпочалася з незаконної анексії Криму Росією у 2014 році. Тисячі українських солдатів полягли, захищаючи свою батьківщину, десятки тисяч цивільних осіб загинули в результаті варварських нападів російської армії на невійськові об’єкти. Сотні загинули внаслідок катувань і страт на окупованих територіях. Тисячі українських дітей були насильно вивезені з окупованих територій вглиб Росії. Мільйони були змушені покинути свої місця проживання.

Символами воєнних злочинів стали Маріуполь і Буча, але список місць, позначених масовими похованнями, набагато довший. Кількість задокументованих випадків злочинних дій перевищує 100 тисяч. Вимушене переміщення мільйонів людей, руйнування матеріальної інфраструктури і культурної спадщини, вимушена релокація сотень підприємств, витрати на ведення оборонної війни, що становлять 30% ВВП України, доповнюють картину жертовності та зусиль українського суспільства, яке захищається від невиправданої збройної агресії.

Це основні факти, про які ми повинні пам’ятати, обговорюючи польсько-українські відносини. Так само, як українці пам’ятають велику щиру допомогу, надану поляками в перші тижні війни.

Ця війна ще триватиме, і шлях до тривалого миру є довгим. Як довго він триватиме, залежить не лише від рішучості українських жінок і чоловіків. Не менш важливою є рішучість суспільств і держав, які допомагають Україні. Без військової та матеріальної підтримки, без турботи про мільйони біженців ефективна оборона була б набагато складнішою, якщо взагалі можливою.

Однак слід пам’ятати, що незалежно від масштабів іноземної допомоги, саме українське суспільство і держава організовують військові й оборонні дії. Вони ж несуть найбільші людські і матеріальні кошти опору агресії. Його ефективність залежить від боєздатності українських збройних сил та ефективності української економіки, яка постачає значну частину озброєнь і з податкових надходжень фінансує утримання армії. Військові й економічні зусилля нерозривно пов’язані і залежать одне від одного. Тому будь-яка дія, що негативно впливає на українську економіку, має прямий негативний вплив на ситуацію на фронті. Мільярди гривень збитків від блокади прикордонних переходів між Україною та Польщею й іншими країнами Європейського Союзу означають не лише погіршення стану конкретних підприємств, їхніх працівників та власників. Це також зменшення спроможності української держави закуповувати озброєння і фінансувати солдатів.

Усвідомлення цієї простої арифметики має супроводжувати дискусії про принципи співпраці та конкуренції між польськими й українськими підприємствами, фермерами і виробниками продуктів харчування та перевізниками. Несправедлива або нерівна конкуренція є неприйнятною. Однак також неприйнятною є боротьба за власні інтереси з використанням непропорційних засобів — а до таких, безсумнівно, належить блокування пунктів перетину кордону з країною, яка веде війну, де на кону стоїть не лише збереження українського суверенітету, але й забезпечення миру в усьому регіоні. Немає також жодного виправдання для проникнення в українські транспортні засоби і знищення транспортованих товарів. Висипання зерна гідне осуду.

В інтересах Польщі та всієї Європи, щоб Україна перемогла у війні, нав’язаній їй Росією. Тому в інтересах Польщі та європейських країн надавати військову й економічну підтримку Україні. Ця підтримка повинна ґрунтуватися на раціональних принципах. Рамки раціональності повинні визначатися аналізом фактів та інтересами держави, а не неправдивою інформацією й інтересами окремих професійних чи суспільних груп. Ці групи можуть переслідувати власні інтереси, реалізуючи свої права і свободи в демократичній правовій державі, але засоби, що використовуються для цього, не повинні ставити під загрозу загальні інтереси і безпеку держави. Зважаючи на ці інтереси, ми не повинні забувати, що Україна також бореться за нас.

Позиційний документ у форматі PDF

Анджей Рихард, голова Ради Фонду ім. Стефана Баторія
Едвін Бендик, голова Правління Фонду ім. Стефана Баторія

• « poprz.
• nast. »